karpjuk

Та не про самого лише Шевченка мова, і не про покладачів вінків, хоч, якоюсь мірою таки про них. Це якщо саме їх вважати (вже вибачте за слово) українською елітою. Бо недавно в Івано-Франківську була про це бесіда. Відомий львівський історик Ярослав Грицак розповідав у кав’ярні «Говорить Івано-Франківськ» про чинники об’єднання українського народу. Файно розповідав, аж вухові мило. Але спочатку про еліту. За словами гостя, українська еліта провінційна. І це не образа, а констатація факту. Саме через таку еліту сталася біда, що не вийшло щастя з правління Вік­тора Ющенка.

все тут: http://www.report.if.ua/sotsium/sotsium/ukrayinu-obednue-nenavyst-do-yanukovycha

У розмові з одним із найцікавіших поетів покоління «двотисячників» Іллею Стронґовським (стронґовським) насправді про поезію йдеться найменше. Натомість широко розкриті проблемні питання, перед якими стоїть фаховий перекладач і дизайнер у сучасному українському видавничому процесі.

Все тут: http://zaxid.net/home/showSingleNews.do?stronovskiy_golosuvannya_grivneyu__naykrashhiy_sposib_pidtrimati_varti_pochinannya&objectId=1249956

Драма в тому, що не мав потреби. Спочатку хотів, але не міг, а коли вже було вільно, то й не треба було. Є речі, які розпоряджаються за тебе. Або ти таки дозволяєш розпоряджатися собою.

Бо певно що можна було поставити передовсім естетику і писати вірші в ужгородській келії. Ба навіть в львівській чи київській. Проте етика бере гору саме там, де треба, і ти лишаєшся тим, ким мусиш бути. Думаєш, що мусиш, бо так ліпше. Може не тобі, але ліпше. Довколишнім.

Все таки, ти – для них. Адже ж не для себе? Ти ж не винен, що був у сім’ї наймолодший з дітей. І не обтяга, а радше нагорода бути доглядачем своїх батьків, як вони колись кожного з вас плекали. І лише тобі, наймолодшому, випадає бути найстаршим, навіть старшим за батьків, яких, таких дитинних, треба дозирати.

Решта тут: http://life.pravda.com.ua/columns/2012/03/12/98222/

питались що читаю тощо: http://bukvoid.com.ua/reviews/that%20to%20read/2012/03/07/071123.html

Відразу треба сказати, що нє, не сиділи вони за одним столом, бо, певно, не мали би про що говорити. Хоча таки сиділи, але не всі. Справа була так, що літературний критик, публіцист і перекладач із Чернівців Олександр Бойченко приїхав до Франківська з новою книжкою публіцистики-есеїстики «Аби книжка». А письменник з Івано-Франківська Юрій Андрухович також був у Івано-Франківську. І зробили вони презентацією цієї книжки у книгарні «Є». Там обох посадили за один стіл і налили води. Хлопці пили воду й говорили. «А до чого тут Янукович?!» – обуритесь ви. Якраз при тому, що про Януковича вони й говорили. Здебільшого, але не тільки, бо мова йшла і про деяких інших політперсон, а деколи навіть про літературу.

Далі тут: http://www.report.if.ua/poglyad/poglyad/boychenko-andruhovych-yanukovych

 

* * *

Татові Пантруй ватерку бо як згасне
То молóка у цебрах поскисають
І кіптява виступить як сметана

Поломінь полонинська
Нагріває тугі долоні
Які не знали іншої ніжності
Опріч теплого вимені

Сорок літ відлітувати
Пропахнути димом
До найтоншої кісточки
І не мати жодного гнилого зуба
Але чути як молоко стікає бородою
Лишаючи за собою смуги
І чути молочний піт
Що скроні вибілює

Сокоти вогнище бо як згасне
То горби позсуваються
І ягня у Ріжах загубиться.

19 січня 2007 р.